Сталінські корови

Вона епатажна й нетрадиційна, як у житті, так і в літературі. Вона говорить, що «мистецтво — це гарний засіб для того, щоб розібратися із травмами, що переходять із покоління в покоління». Саме тому Софі Оксанен пише на такі теми, на які інші писати не вирішуються. Роман «Сталінські корови» розповідає про Анну — наполовину фінку, наполовину естонку (як і сама Оксанен), про її життя, пропущене крізь призму гіркого досвіду її матері, бабусі й усієї сім'ї, про сучасність та про ті часи, коли Естоні...

Рейтинг LiveLib

3,9

11 оценок

5
27%
4
45%
3
18%
2
9%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 13Хотят прочитать 25

Рецензии

jaromantuka
27 июня 2012
книга на украинском, поэтому и рецензия тоже. так будет ближе
Бачили старий фільм "Інтердівчинка" (вона ж "Интердевочка")? Про радянську повію, яка вийшла заміж за шведа і поїхала в капкраїну, а потім так сумувала за домом, що ні чоловік, ні всі блага "свободи" їй були вже не милі. Так от Софі Оксанен написала її продовження. Звісно, з деякими поправками: не російсько-швецьке, а естонсько-фінське (хоча все одно радянсько-капіталістичне і про це говориться ледь не на кожній сторінці), і "дівчинка", яка вийшла заміж за кордон була не валютною проституткою, а дипломованим інженером. І в решті решт вона не психанула і не померла у автокатастрофі, а залишилася із чоловіком, який, до речі, зраджував їй на право і на ліво з тими ж таки інтердєвочками. І народила дитину. Дівчинку. Анну.
"Сталінські корови" - перша книга Оксанен. Тож не дивно, що цілком автобіографічна. Це потім, виливши на папір всього себе автори починають шукати інших сюжетів. А поки що головна героїня, як і Софі - напівестонка-напівфінка і так само має проблеми із харчуванням. Власне історія саме про хворобу - булімію: Анна вибльовує все, що з"їдає. Анна не може любити, не може вчитися і не може працювати - думає тільки про чергову "сесію", коли нарешті зможе накидати в себе кілограми морозива і хліба. А потім виблювати це все. Професійно, так що ніхто не помітить слідів, не почує жодного запаху. Між сесіями вона тримається. Не їсть. Худне. І при зрості 165 сантиметрів важить спочатку 50, а тоді 40 кілограм. Бреше лікарю, що 45. Бо так - це ще в межах норми.

У мене не було ні бажання, ні кілограмів, щоб чекати. Треба було рухатись на наступну зупинку, у наступні руки.

Між сесіями Анна встигає закохатись у Хукку, прожити з ним півтора року. Але він задає надто багато питань. Тому Анна багато п"є і спить з першими стрічними. І вона ніколи, ніколи не розповість Хуцці, що вона "естонська шльондра". Ні, те що шльондра ще можна розповісти. І про те що не може їсти теж можна розповісти. А от те що естонська - ніколи. Ця недоговореність, час від часу візити до Талліна і Хаапсалу (місто в Естонії), до "світу Анни", спогади про те, як в дитинстві їздила туди з матіррю за покупками і перепродавати фінські речі. Усе це - не дає їй... не те щоб жити - їсти. Радянська Естонія уявляється Анні світом дитинства, де цукерки і морозиво були смачними, а жінки - красивими. І коли Анна хотіла виглядати як жінка, її, навіть малолітню, сприймали як естонську проститутку, яка продається за панчохи. Фінські чоловіки люблять естонських жінок: вони жіночніші на фінок у вічних джинсах і кросівках, вони фарбують губи яскравою помадою і їм багато чого не вистачає. Цей комплекс меншовартості Анна несе в собі майже через всю книжку.
Далі - хеппі-енд енд. Про нього не будемо. Скажу тільки, що він мене і здивував і розчарував одночасно.

Щоб навчитися промовяти одну фразу, я витратила чверть століття.

Але до хепі енду обов"язково хочеться дочитати попри те, що стиль Оксанен дещо важкий, а переклад робить його ще важчим. Там геть небагато слів, які хочеться смакувати. Але якщо вже трапляються, хочеться розтягнути їх на цитати.

"Правда" стала синонімом туалетного паперу

Про Радянський Союз Оксанен пише явно не для нас - для фінів. Дуже детально - про війну. окупацію. голод, Сибір. Про те хто на кого настукав і з-під чиєї поли дістаються дефіцитні джинсові куртки. Для нас це - як одкровення капітана очевидності. Бачили (здебільшого, правда, чули), знаєм.
P.S. Сталінські корови - це кози.
Читать далее
15 понравилось
0
307
VktoryaSlnyavchuk
13 февраля 2016
Книгу можно назвать семейной сагой - описаны три поколения одной семьи, время действия - начиная с 1940-х до приблизительно конца 1990-х - начала 2000-х.
Главная героиня, Анна, дочь финна и эстонки, как и Оксанен. Анна страдает булимией, видимо, как и Оксанен. Ее мать, Катарина, как и мать Оксанен, эстонская инженерка, которая вышла замуж за финна. Ее бабушка, София, растила детей в тяжелые годы Второй мировой, когда ее муж и брат были "лесными братьями" и вели борьбу против коммунистов. А бабушкину сестру сослали в Коми, как и многих эстонцев и эстонок, заподозренных в связях с партизанами.
Интересно сравнить отношение к еде у трех поколений. Сосланная в Коми Лееве и ее дети страдают от голода на мизерном пайке - 300 грамм хлеба в день, они готовы есть мороженую картошку, лишь бы выжить. Катарина в Эстонии может есть любимую и привычную еду, а к финской так никогда и не привыкла. Анна делит еду на "опасную" и "безопасную" и не задерживает в своем организме ничего "опасного".
Оксанен описывает разницу между соседними Финляндией и Эстонией в советское (1970-1980-е) и постсоветское время, а также жизнь эстонских эмигранток в Финляндии. Она утверждает, что финны воспринимали эстонцев как русских, а не как родственный народ. Катарина требовала от дочери, чтобы та скрывала свое происхождение, чтобы не прослыть "эстонской шлюхой", вот так... Мать даже была против того, чтобы Анна учила эстонский язык (но та все равно выучила). Пишет она и о секс-туризме финнов в Таллинн и Ленинград, где за пару чулок можно было снять девушку, и о контрабанде "тряпок" из Финляндии в Эстонию, которой зарабатывала ее мать.
Интересно, хоть и жутко, описание булимии от первого лица - я ничего подобного раньше не читала.
Что не понравилось: повествование нелинейное, это само по себе неплохо, но "переключения" между эпохами слишком частые, трудновато воспринимать.
Читать далее
5 понравилось
0
339