Аби хто мені раніше сказав, що продовження успішної повісті може бути краще за початок, я б не повірила. Дуже це вже рідкісний випадок. Але от «Чудове Чудовисько у Країні Жаховиськ» — саме воно. Пригоди стають ще карколомніші, сюжет напруженіший, а дотепи — смішні до кольок. Зникають Сонині батьки, тож Чу просто мусить допомогти дівчинці їх відшукати. А разом з тим — і своєму бабаєві (от немає у чудовиськ бабусь і дідусів, тільки баби й бабаї)), адже той хоче стати Верховним Страхополохом. Аби у нас були такі вибори!)) Адже кандидати болотуються — сидять разом із жабками у болоті цілих 3 дні без їжі. Щоправда, риглама їхня трішки занадто наполеглива — не прочитаєте, то вона вас обблює, тому і риглама, а не реклама) А ще тут є милі тарганчики _ Ну і що, що вони двохметрові, зате лагідні і муркотять _ Я давно аж так не сміялася, читаючи книгу!) Постійно не могла втриматися, дзвонила другу і зачитувала уривки, бо дуже вже вони його нагадували)) (впереміш з гиготінням, здається, отримала пропозицію зробити аудіокнижку, хм). Дуже легко, дуже весело, дуже цікаво, словом, я в захопленні!)
— То я мчу вмиватися й чистити зуби, — зіскочивши з постелі, кинула дівчинка. Наштовхнувшись на Чу, що стовбичив у дверях, додала: — Ходімо зі мною, Чу, бо ти геть замурзався сметаною, треба вмитися. — Е, я не винен, що ті вареники в сметані, — Чу спробував втертися лапою. — Все, я вже чистий. — Теж мені чистий! — пирхнула дівчинка. — Ану, не вигадуй, а бігом у ванну! — Ти йди, Соню, — позадкував, відступаючись, Чудовисько (це його повне ім'я), а я тільки щось у твоєї баби спитаю й хутко прийду. — Та що там у тебе за секрети такі? — здивувалася старенька. — Спитаю та спитаю… То питай. — Ага, я почекаю, — кивнула Соня, бо її теж почала розбирати цікавість: що це вже Чу знову придумав? — Е… цего… е, знаєте, що? — Ні, не знаємо, навіть не здогадуємося, — не терпілося Соні, — але сподіваємось, що ти нам скажеш. — Аякже, — буркнув Чу. Я ж оце і хочу. — Ми готові тебе вислухати, дорогенький, — усміхнулася бабуся. — Е, хочу вас запитати, — Чу топтався на місці й дивно совав тою лапою, яку весь час тримав за спиною. — Ой, Чу, не мнися, — квапила його Соня, — ось-ось батьки приїдуть, а ми ще й не вмивалися. — Я вмитий, — Чу ще раз утерся лапою. — Так не годиться, мусиш нормально вмитися, бо я тебе буду знайомити з батьками, до речі. Ти що, хочеш, аби вони подумали, що ти якесь невмиване порося? — Порося?! Ой, ні, не хочу! — насупився Чу. — То швидше питай, що ти там хотів, і мерщій за мною. — Е, — махнув лапою Чудовисько, — я просто хотів спитати в баби, чи вона дуже любить отой горщечок, в якому вареники? — До чого це ти ведеш? — насторожилася бабуся. — То безцінний горщечок: мені його сестра колись подарувала. — То якби він розлетівся на друзки, — вів своєї Чу, — ви б трохи засмутилися, ге? — На які друзки! — підскочила бабуся. — Господи! За що мені кара така?! Трохи засмутилася б?! Та це була б катастрофа. Ну, якщо ти вхекав Саньчин дарунок, то тоді ти й сам у мене розлетишся на друзки! — пригрозила вона Чу. — Ану, відійди! Де мій горщечок? — Е, нічого йому не сталося, — трохи ображено мовив Чу. — Ось він. — Чу витяг з-за спини сховану лапу. На лапі, наче рукавиця, був надягнутий горщечок. — Цілий?! — бабуся дивилася на глиняну посудину, мовби та щойно воскресла з мертвих, — ошелешено й трепетно. — А який же ж, — кинув Чу. — Ціліших я ще й не бачив. — То якого ж ти дідька бабусі голову морочиш? — запитала Соня. — Бо я ж не збираюся отако все життя прожити з горщечком, — пояснив Чу, — от і хотів розбити. Але тепер не буду, — він застережно зиркнув на бабу. — Е, можу й так походити. — Зажди, — трохи оговталася старенька, — то ти не можеш вийняти звідти лапу? Чудовисько закрутив головою. — Не можу. — Але ж ти якось її туди запхав! — Е, запросто. — Так не буває, — промовила Соня. — Якщо туди запросто пройшла, то чого назад не хоче? — Це дуже просто, — буркнув Чу. — Як туди запихав, то не було вареника. — Де не було вареника? — перепитала Сонина бабуся. — Е, в лапі. — Давай розберемося, Чу, — бабуся, здається, все зрозуміла й тому заговорила спокійно, майже лагідно: — Ти весь цей час тримаєш у лапі вареника. — Угу… — Чу кивнув і чомусь насторожено зіщулився. — А навіщо? — знову спитала бабуся. Чу, певно, не зрозумів запитання, бо нічого не відповів, а лише запитально глянув на Соню, ніби чекав від неї допомоги. — Чу, покинь того вареника, — втрутилася в розмову дівчинка. Тепер Чу й на Соню зиркнув так, наче вона запропонувала йому вчинити щось небезпечне, приміром, поцілуватися з коброю. — Чув? Дай спокій тому варенику, — знову промовила дівчинка. — Ніколи в світі! — нарешті здобувся на слово Чу. — Він мені потрібен. І я йому. Бо він там без моєї лапи пропаде на самоті. — А хіба він там один? — здивувалася бабуся. — Е, як палець. — Все ясно, — посміхнулася Соня, — Чу вмолов усі вареники. — Що я можу на це сказати, — і на бабиних вустах заграла усмішка, — чудовий у тебе, голубе, апетит. Пускай того вареника, давай сюди горщечок і гайда вмиватися. А я піду на кухню й виделкою дістану тобі того нещасного вареника. У погляді чудовиська на мить блимнув сумнів, але, тяжко зітхнувши, він віддав бабі горщечок.
16 понравилось
