По дорозі в Казку

Небольшая история о том, как маленький мальчик был надеждой, которую часто унижали за слёзы, и которого все погубили, отказавшись на последних минутах, чем обрекли себя на ужасную судьбу.

Повествование идет быстро и стремительно, легко читается, да и написано в виде пьесы. Сюжет проработан и многое написано как бы за сравнениями, нежели чем за реальностью. Герои ничего не вызывали, хотя изредка испытываешь чувство омерзения и отвращения к народу. При этом они не меняются, в отличие от главного героя. Он был добр и всегда помогал как мог, а в итоге его недооценили. Некоторая реакция была настолько неприятна и неожиданна, что хотелось просто сказать им: "Вы скот, а не народ". Очень приятно читать слог и язык автора, не вызывает никаких затруднений, но сюжет, как по мне, скучный. Произведение настолько непонятно и необычно, что вряд-ли его можно повторить, а вот сама идея, если вы думаете, что я скажу будто самая обычная, то нет, очень даже неожиданно и приятно новая, жаль воплощение почти невозможно понять.

Книге я поставила 3/5. Не зацепила совершенно и моя бы воля, то я бы не читала бы её никогда. Было слишком скучно и неприятно, но посоветую людям, которые любят что-то скрытое за пеленой и не понятное обычному взгляду.

Удачного чтения!

Невелика історія, яка мене дуже засмутила. Вона ніби показала мені всю жорстокість нашого світу та озлобленість людей. Ти ніби стараєшся для них, приносиш себе в жертву, прагнеш до ідеалу, який покращить життя всім, але варто лише на хвилину засумніватися, то замість підтримки отримуєш жорстокість та агресивність. Невже не можна підтримати ту людину, яка прокладала вам шлях через темряву до світлої мрії?

Історія достатньо символічна, немає індивідуалізованих героїв, а є лише дівчина, він, хлопчик та сіра маса людей, які не спроможні на самостійне мислення. Історія мені не дуже сподобалася, тому що після її прочитання я відчуваю, що мене ганебно висміяли, відібрали мрію та втоптали її в бруд.

Іноді, читаючи літературний твір, дивуєшся його геніальності. Як сказав у своєму листі до Бодлера Віктор Гюго, «Мистецтво не має меж». Можливо, ця тема надто заїзжена, ніби її разів п’ять переїхала вантажівка, але від того вона не втрачає своєї привабливої правдивості. Знов цей твір, на мою думку, виграє не темою, яку підіймає, а, в першу чергу, своєю надзвичайно гарною майже декаданською природою, художніми засобами та мовою автора. Тим не менш, та соціальна тема, та гостра проблема відносин за схемою «пророк-народ», свого часу піднята Іваном Франком, частково переглядається Олесем. Звісно, без жодного докору совісті читач може сказати, що в цьому творі чітко просліджується вплив першого письменника на другого.

Тільки і між ними є різниця, можливо, навіть досить велика. Олександр Олесь типізує своїх героїв, він не дає їм імен, не називає ані євреями, ані китайцями. Всі події відбуваються на невизначеному проміжку часу. Таким чином письменник досягає ефекту «бомби уповільненої дії». Ця зброя, наче гельмінт, поселяється у людському мозку і чекає слушного часу, щоб продукти її розпаду пустили коріння у підсвідомості того, хто колись ризикнув прочитати цей твір. Тобто, щоб коли особа стикнулась із тою проблемою, те кліше, ті вирізки, наче на уроці образотворчого мистецтва, стали схемами буття людини.

Орел! Орли літають над землею, орли з-під хмар клекочуть і, наче дзвоном, клекотом до себе кличуть. Одних з землі здіймають, другим запалюють серця, на третіх жах наводять!..

У цих словах виражене призначення Пророка – «Орла». З одного боку, саме ця тема є провідною у «По дорозі в казку». З іншого тут підіймаються й теми соціальної реакції, які все одно можна вмістити у схему, показану вище.

Багато треба людям, щоб сміятись! Піти не так, як ходять люде, або зробить не так, як роблять всі, -- то й осміять тебе готові!

Але є те, що вибивається із цієї стрункої, прекрасної, навіть «ідеальної» схеми. Інтимні переживання. Неспокушений читач в першу чергу згадає тему кохання, яка, якщо бути відвертими, розглянута дуже несміливо та представлена поверховим сюжетом. Інтимні переживання – це особисті почування Пророка, якого автор влучно називає «Він», використовує займенники «Його», «Йому». Сам Пророк ніби матеріалізується через це, набуває плоті і крові, втрачаючи божественну сутність. Пророк – це будь-який з нас, ось до чого веде О. Олесь.

Родились ми на те, щоб в той же день почати умирати, бо смерть була для нас не гірша від життя. Тепер же будем жить на те, щоб жить. Тепер горіть на те, щоб дужче розгорітись.

Але й той самий народ не позбавлений гріху хитання, гріху зневіри і страху. Він не розуміє, що його пророк та ж людина. Що й вона, яка зуміла стати вищою, бо не думала про земні блага, а хотіла жити, хотіла пламеніти і розправити крила!

У хаті ж ніде й крил розправить.

І, звісно, Пророк кладе своє життя на алтар Щастя, бо це не його призначення, ні, а місія, яку він бере на себе, щоб врятувати свою душу від вічного шукання – того пороку нашого суспільства. Він хоче вдовольнятись травою, теплом та їжею, йому потрібне сонце і зірки. Кожному потрібне сонце…