Юлія, або Запрошення до самовбивства

Имя Загребельного на обложке книги - для меня, как знак качества. Почти со стопроцентной уверенностью я, еще не открыв ее, знаю, что она не из тех, которые можно читать урывками, ненадолго отвлекаясь от дел, невнимательно, перепрыгивая через строчки. Такая книга требует сосредоточенности, она не позволяет мне сочетать себя с другими, как я делаю почти всегда. И – да, это обязательно будет язык, за который можно продать душу дьяволу! Язык, который, полуприкрыв метафорами, оплетая эпитетами, может даже из пошлой и вульгарной сцены сделать нечто поэтическое. Как здесь:

...починалися танці під баян... і твої пальці, мов пальці баяніста по кнопках, вигравали по гудзиках лифчика під платтям, а тоді рука сповзла по вологій дівочій спині, по звабливому рівчачку на спині вниз, нижче й нижче, по саме нікуди, до найзабороненішого, а їй на на поміч прибувала й друга, і вже могло починатися те, що звалося "носити на руках", ти мав в своїх долонях найсолодший скарб світу, а пальці не вдовольнялися й цим, э грубою пожадливістю тягнулися далі, глибше, безсоромно, паскудно.

Темное густое, как сироп, повествование, рассказ о страсти поглотило, приглушило редкие вкрапления реальной жизни, смены времен, власти, маленькие личные трагедии. Меняются времена, новые люди приходят на смену старым знакомым, история не стоит на месте. Единственное, что остается неизменным – образ женщины с «безсоромним розхилом уст», который возрождается в каждой, кто хоть немного напоминает ту первую, источник этой одержимости, даже несмотря на то, что ее уже наверняка нет в живых. И нет ему покоя, где бы он ни был, что бы он ни делал, потому что настоящая жизнь начинается только рядом с ней, а без нее все пресно и серо. Однако спираль только кажется бесконечной: ее можно оборвать. Усилием воли. Пока не начался новый виток.

Бувають такі книги, які написані дуже простою мовою, але там настільки захопливий сюжет, що це абсолютно не дратує. А є такі, як оця. Вишукана мова, гарні довгі речення, безліч художніх засобів та ліричних відступів. А сюжет був для мене тут абсолютно другорядним та й не надто подобався, якщо чесно. Але читати було надзвичайно приємно.

Головний герой Шульга під час Другої світової війни зустрічає в Ташкенті жінку на ім'я Юлія. Вона стає для нього долею і вічним прокляттям. Війна їх роз'єднує, як і багатьох інших людей у ці роки. Проте образ Юлії навічно лишається з Шульгою, він переслідує його, не дає спокійно жити. І вона ніби перероджується в якійсь новій жінці в певний період життя героя. І поки він її випадково не зустріне, то ніби й не живе, а просто існує та чекає, постійно чекає.

А для чого жити людині? Жити треба не заради ідей, бо вони призводять тільки до голоду, до концтаборів і атомних бомб, і не заради так званих високих державних принципів, які не дають тобі нічого, крім постійних обмежень, загроз, страху, -- жити слід для жінки, але не для тої геть безликої особи жіночої статі, яку підсовує тобі суспільство, а для єдиної на світі, лише твоєї, особливої й неповторної, в якій дивним чином поєднуються хиже яріння і безмежні відтінки радості, жадоби, туги, злоби, солодкого напруження і жорстокого болю, відчаю і захвату, стогону й крику в хвилину найбільших тайнощів, прекрасних і вразливих, гидких і божественних.

Мене розчарувало закінчення. Як на мене, саме в той момент, коли він зустрів Юлію, яка вже могла бути з ним, коли все могло бути добре, він здався. Він чомусь вирішив взяти на себе провину за всі скривджені жіночі долі й "поплатитися за них". Хоча кому стало краще від його розплати, я так і не змогла осягнути.

Загалом я не шкодую, що прочитала цей роман. Я взагалі давно хотіла познайомитися з цим автором. І тепер я зачаровано його манерою письма. Тому, хоч цей сюжет мені й не дуже сподобався, читати його все одно продовжу.

Як під час читання цієї книги, так і зараз, по її завершенні, мене охоплюють досить суперечливі почуття. Захват від майстерності автора, до здригань від використання ним в цьому творі дуже не літературних слів, як наприклад "чпокання", від якого мене ледь не судомило. Захват від глибини думок, порівнянь, метафор до повного нерозуміння й несприйняття вчинків головного героя.

Не змогла я прийняти того, що Шульга не взяв долю у свою руки, а пустив її на самотік, спостерігаючи, як від його бездіяльності, гинуть кохані жінки. Йому краще було думати, що це одна жінка, але в 5-ти перевтіленнях. Не зрозуміла я його, коли він вирішив розпрощатись з життям. Це не дасть відібрати в нього кохану, бо немає вже в кого відбирати, але не факт, що він вже не запустив механізм знищення Юлії. Я не зрозуміла його хтивості, якій він підкорювався всупереч тому, що вона мала вбивчу силу для його коханих. Досить суперечливий персонаж цей Шульга, хоча я й спробувала його зрозуміти, але прийняти не змогла.

За що я ціную цей роман, й всі твори Загребельного, так за те, що сюжет не голий, а оздоблений історичними подіями, фактами, відповідними часу, в якому відбуваються події твору. Було дуже боляче, коли спостерігала, що наші чоловіки, як варвари, брали собі жінок, що впали їм в око. В часи СРСР, якщо чоловік служив Вітчизні (не тільки військова служба, а й апаратна), то мав право на такі вольності. Було неприємно за наших чоловіків, коли ті на загарбаних територіях проносились, як степовики, гвалтуючі все і вся на своєму шляху. Боліло серце за жінок у післявоєнні часи, які так воліли мати сім"ю, дітей, звичайне жіноче щастя, що вискакували заміж за першого ліпшого, аби не лишитися в дівках. Боліло в душі за сім"ї тих, де були безвісти зниклі у війні. За указом Сталіна, як виявляється, безвісти зниклі автоматично вважались зрадниками Вітчизни. Їхні сім"ї лишали домівок в кращому випадку, в гіршому ті йшли по етапу. Боліло, коли держава спонукала на фіктивні шлюби, як Терешкову з Ніколаєвим. Й боліло, коли новостворена держава покинула своїх жінок напризволяще. Загребельний вміє розказати так, що не знаєш куди себе подіти від цієї гнітючої болі, й відчуваєш частково сором, тому що являєшся часткою цієї історії.