Одна з самих улюблених моїх книг шкільних часів. Я її брала в бібліотеці багато разів, і по декілька разів перечитувала, обдумувала. Школярі, що в ній змальовані, були дуже близькими мені по духу. Ті ж самі переживання, страхи, радощі.
І зараз перечитавши її, я знову отримала велике задоволення. Але героїв я побачила зовсім по іншому...
Книга повна стереотипів і стигмування.
Аня повна комплексів, самопокарання, підвищених запитів до себе, ще й з манією переслідування. Постійні її думки, що всі на неї дивляться, спостерігають.Мати насаджує їй свої надії і очікування - донька повинна бути круглою відмінницею. Її реакція на четвірку в щоденнику доньки чого тільки коштує. Не дивно, що Аня така невротична. Сцена, де мати копирсається у портфелі доньки пошуках чергової четвірки, і знаходить листа від Борі Дубова просто вибісила. Поговорити з донькою, спробуватизрозуміти її почуття вона не може. А те, що вона подзвонила батькові Борі і почала дорікати листом, який, буцімто, відволікає її відмінницю від навчання? Це ж треш! А раніше мені Аня здавалась ідеальною і виваженою. Зараз же я розумію, що цей спокійний вигляд давався їй дуже великими зусиллями.
Ніхто навіть не намагається зрозуміти хулігана Агафонова. Ніхто не думає, що його поведінка не результат поганого характеру та вдачі, а наслідок психічної травматизації у асоціальній сімї. В нього явна алекситимія, порушення функції опису своїх переживань. Тому він виказує почуття, як може, і дуже дивується, коли його ніхто не розуміє.
Всі учні 5 "а" класу змальовані справжніми, різними, цікавими. Читання дуже приємне. Але, мені чомусь здається, теперішні п'ятикласники не зрозуміють цю повість. Надто вже все змінилось.
66 понравилось
