Василь Стус: життя як творчість

Дуже невелика кількість цих вихідців досягла справжнього визнання й життєвого успіху, але при цьому мало хто з них став своїм у культурі міст. Прикро, але їхні життєві долі часто відповідали змісту фрази, яку приписують Коротичу: «Першу частину свого життя український письменник намагається вирватися з села, а другу кладе на те, щоб оспівувати прекрасне сільське життя…» Це ґлобальне протиріччя певною мірою пояснює той факт, що сьогодні більшості носіїв міської культури (особливо — дітям) залишаються чужими й малозрозумілими твори українських класиків, які єхидно висміюються учнями по школах («Краще з'їсти кирпичину, ніж читать Павла Тичину» тощо), хоча академічне літературознавство старанно робить вигляд, що нічого такого немає. Є. Ще й як є! Не секрет, що більшість вихідців із селянської культури все це прекрасно відчували й усвідомлювали, але вивести проблему на рівень публічного, а не приватного дискурсу було зась.

«Дорогий Андріє Самійловичу! Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу — коли Ви в змозі це зробити — зарадьте, будь-ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужости і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий у рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні... Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це —утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба... Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька (2—3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. У Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а „хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної. Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовости, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо — проти самих себе? Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістична за змістом, національна за формою. Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів!? Коли хвиля русифікації — це об'єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові? Чому б тоді не „перекваліфікуватись", щоб не пхати палиць у колеса того воза, який котиться по трупах таких дон-кіхотів, як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і „громадяни"*, і Драгоманов, і Франко і т. ін. і т. п. Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження... Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом? Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи. Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже... нас — за 40 мільйонів... Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство —хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись».

* «Громадяни» — мова про громади, осередки української інтелігенції, що в другій половині XIX століття, користуючись ліберальністю уряду Російської імперії, займалися національно-культурною роботою. Перша «Громада» виникла в Петербурге прикінцем 1850-х. Поміж її членів були М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та ін. За фінансової підтримки поміщиків-українофілів було засновано журнал «Основа», що 1861—1862 роками друкував твори українських письменників.

Сталіно того часу суттєво відрізнялося від сучасного Донецька. От яким побачив це місто Петро Григоренко на межі 1920—30-х: «Тепер Донецьк — велике сучасне місто. За мого часу це був конґломерат селищ, натуральним центром котрих був потужний металургійний завод. Цехи заводу були розпорошені по великій улоговині, а селища над нею розходилися периметром. Містом тоді називалася суцільно, більш-менш, заселена територія на північ від заводу. Всі оті 16 ліній (вулиць). Центром міста була площа (майдан) — 250—300 метрів завширшки, у південній частині якої височіла церква, а навколо — величезний ринок (пізніше — товкучка), кінотеатр, державний банк та ін. Так звані лінії (вулиці) простягалися й нумерувалися обабіч Першої, або вул. Артема (пізніше), причому на одній стороні від Першої лінії (східній) ішли 2, 3, 4, 5, 6, а на другій (західній) — 7, 8, 9… аж до 16-ої».