Окружна дорога

Ніщо не залишається у пам’яті назавжди, вивітрюється навіть найближче, найдорожче, тьмяніє, втрачає кольори, коли не має постійного нагадування про себе. Тому ти й завів апарат і фотографуєш частіше, ніж колись, бо ця робота зберігає тобі минуле, наближає до пережитого, ріднить тебе з ним, єднає назавжди, утоворює ніби інтимний зв’язок навіть з тими, з ким ніколи не був близький.

___
Коли добирати людей не випадково, не бездумно, а свідомо, то такі зв’язки можуть лишатися надовго. З кимось же треба жити, не тільки з собою, не лише в собі.

Чи хоч часом насправді ведуть нас почуття, а чи здебільшого ми ґвалтуємо їх, намагаючись вкласти у певне річище.
Хіба ми вибираємо за природним потягом своїм, хіба спроможні відкрито і легко йти до тієї людини, до якої вабить нас суто інстинктивне, підсвідоме, позірно нехай нелогічне, та правдиве почуття? Хіба, вибираючи собі дружину чи чоловіка, не керуємось ми поняттями суспільних верств і освітніх цензів, походження національного і співвідношення вікового, вимірюємо майбутнє аж до смерті?.. І відмовляємось раз, і два, і три, аж доки... І коли раптом усе збігається, то так само виявляється, що чогось найважливішого в шлюбі не стачило. Але так вже йде, як пішло. І шлюбне, подружнє життя стає нецікавим продовженням романтичної історії кохання...
Не усі, певна річ, не всі. Є шаленці, що кидаються з мосту у воду, не питають броду, не вимірюють, не шукають, а йдуть навпростець до того, хто... Мабуть, саме такі шлюби, якщо вони вдаються, переживають все на світі і є отим зразком чи ідеалом. А якщо не вдаються? То хоч знає людина, що пройшла найвище коло почуттів, прожила це вповні...

Підходив час прощання, і Максим все не міг ніяк знайти форму, в якій би висловити свої суперечливі почуття, щось сказати. Він відчував незграбне бажання ще щось подарувати їм на прощання, якось міцніше закріпитись в їхній пам’яті, але це вже було зараз намарно, вже не виходило, не могло вийти, вже відділилось. Треба було прощатись, і він підвівся і, зітхнувши, промовив те, чого зараз йому так говорити не хотілося, але що було неуникненним.

Він потиснув її тонкі пальці, затримуючи у своїх рівно стільки, скільки треба було, щоб не перейти межу і водночас щоб відчувалося, щоб зналося, щоб вірилося...
Хтозна, що воно в житті ще станеться, як ще все буде. То поки нехай буде так, як є!
Запам’ятай це, Максиме, запам’ятай це! Хай буде так, як є! І в цьому теж глибокий сенс життя, відчути і ці незакінчені взаємини, оцінити й неподолану відстань, незрозумілу приязнь. Випадкове як закономірне, казку як правду...

Що є дотик людини, яку ти любиш, як не музика, як не акорд, який виникає внаслідок поєднання двох енергій, вольтова дуга, райдуга, якої не бачиш але відчуваєш увесь її спектр, гамма кольорів, що розливається в тобі, захоплюючи все твоє єство, помах крила у леті, бентежний спокій, досягнення споконвіків бажаного, того, що на дні наших днів кличе нас до цільності, яка насправді існує тільки в єднанні двох, тільки в єднанні двох...
Коли цілуєш того, кого любиш, то цілуєш не форму, не тілесну оболонку, гарнішу чи менш привабливу, а те, що уявляється тобі за формою, за рисами обличчя і тіла. Мабуть, це і є душа, і такий поцілунок це дотик душ, де тілесний контакт лише результат поєднання душ.
"Ти любиш не те, що ти бачиш, а те, що уявляєш" - сказано у Платона.

І зараз, хоч минуло вже кілька років, я усвідомлюю, що десь в глибині душі ще люблю її, хоч вона живе з іншим чоловіком, я давно її не бачив і не хочу бачити. Це правда. Але в душі живе оте відчуття безмірного щастя, яке я пережив тільки з нею, і безмірного болю, який я пережив також через неї.

Мене приваблює не те, що на мене схоже, а те, що від мене різниться. Відтак я часто приречений на помилки, бо вигадую собі людину, виходячи із своєї уяви про те, яка вона мала би бути, і зовсім не хочу бачити реальність. Це теж казка. Відсторонено я бачу все дуже добре, ти знаєш. А от, коли хтось мені подобається, я перестаю його бачити вповні. Бо я побудований так, що живу ще й думками і почуттями іншої людини, саме через почуття симпатії до когось і народжується мистецтво і йде поступ. Це Данте сказав - любов рухає сонце і планети. Я гадаю, любов тут є в широкому розумінні цього лсова. До когось, до чогось. Але почуття.

Жінка - страшне створіння! Вона все може, як захоче! Вона володіє чоловіками... А коли їй не треба, то викине тебе на вулицю, як брудну шматку, як лахміття! І забуде наступної миті!

Може, я у своїй юнацькій пристрасті був справді сліпіший за інших, і коли моя постійність переконала-таки Ганю і я відчув себе переможцем, може, я тоді й програв уперше...

А може, завжди лишається спроможний на тривале почуття лише той, хто більше любить, бо ж кажуть, що в коханні ніколи не буває однакового почуття. Завжди хтось любить більше.
Врешті, що там? Коли я побачив, що вона може бути іншою й зараз, що вона не перелтіла всередині, не згасла, а стосувалося усе лише мене, лише наших взаємин, я зрозумів, що це кінець. Наша пісня доспівана.

О так, я зараз мудрий таке казати про ті свої справи, а що я скажу ще через сім років про себе сьогоднішнього?

Є люди, які живуть, ну ось, як трамвай їде. Їм проклали рейки, і вони по них лише й спроможні рухатися, а вже кудись убік звернути - ніколи. Більше того, якесь зрушення, зміну вони вважали б за життєву аварію. Ось таке я й маю на увазі, коли кажу "стандартний характер, стандартне мислення". Тобі ж, напевне, не раз доводилось чути, як відповідають на питання "Чому ти це одяг?" - "Тепер всі таке одягають". Мода на одежу, мода на музику, мода на спосіб мислення...
Бачиш, люди часто не хочуть замислюватися над змістом того, що стоїть за словом "мода". "А! Так всі роблять!" І не спадає такій людині на думку - а що, власне, вона думає про це, вона, саме ця людина, а не хтось там інший, усі. Яка вона? Чому їй це подобається? І чи подобається насправді, чи вона сліпо повторює чужий настрій? Я думаю, що всіх людей можна умовно поділити на тих, хто мислить, і тих, хто лінується мислити. З дитинства привчається викопувати лише задане, ініціативу виявляти тільки в належних рамках, рухатися по житті прокладеними рейками. А що нового зустріне мисливець на второваній дорозі? Якщо не йтиме там, де стежка не втоптана? Не блуло б жодного з наукових відкриттів, коли б ті науковці мислили, як всі. Не було б прогресу. Колумб не відкрив би Америки, а Ціолковський не винайшов би ракетного двигуна...

Я вірю в те, що існують якісь біохвилі, що взаємно притягують людей, близьких одне одному по духу. Ну, це важко пояснити, але, я думаю, ми й порозумілися так легко, бо в нас є щось спільне. Щось нас єднає незалежно від нашої свдомості, від нашого розуму. А коли включається розум, люди знайомляться, і це перевіряється. Буває і тимчасове зближення, буває надовго, рідко - назавжди. Бувало ж і в тебе, що ось з кимось дружив, дружив, а тоді розійшлися. І невідомо й чому. В дитинстві це пояснюють тим, що, коли людина росте, вона міняється і ці її їхвилі теж змінюються. А змінившись, вони можуть не знайти відповідних у товаришеві, і дружба ламається.

Мабуть, я й тепер даремно лаю кіно, бо воно дає-таки чимало. Але коли бачиш його зворотний бік, то вся привабливість зникає...
Це ж, мабуть, у всьому так. І в людях. Допоки не пізнаєш людину до кінця, все виглядає інакше. Цікаво уповні побачити Лесю зі всіма настроями і думками. Мені здаєтья, вона втратила б небагато. А може, й навпаки? А я сам? Як я виглядаю перед іншими, якби мене висвітлити не з парадного боку?

Людина не повинна наглухо замикатися в собі. Візьмемо глиняний горщик. Коли все заліпили, обпекли у вогні, то потім не виколупаєш там дірки, не пошкодивши виробу. А можна й взагалі розколоти грощик, пробиваючи отвір. То краще залишити дірочку, хай навіть невеличку, відразу.

Жінки - то окрема розмова! Взагалі, це - інша половина людства, розумієш, інша стать. І їх не можна міряти на свій копил, бо вони інші, інакше формуються, інакше сприймають світ, інакше бачать усе. Треба бути жінкою, щоб до кінця зрозуміти порух жіночої душі. А чоловік може лише наближатись до розуміння. Більше або менше наблизитися, а дійти до остаточного розуміння - мабуть, ніколи. А може, й не треба? Цього ще ніхто остаточно не визначив...

Їм потрібне саме співчуття, а не я, жалість, порада, а не людина, до якої вони звертаються.

Вік і досвід не допомагають. Люди припускаються таких самих помилок, хоч між ними десять років різниці, бо тут спрацьовує якийсь дивовижний закон емоцій, якому однаково підлягають усі.

Час - найкращий вимір усім почуттям.

Добре, коли є хтось, з ким тобі приємно навіть мовчки бути разом, будь-де, будь-як.

Завжди програє той, хто сильніше любить.
Людям взагалі властиво з часом зацікавлюватись кимось іншим, новим. І відходити від попередніх знайомств.

Є речі, які повинні розумітися, доходити до свідомості без слів. Бо слово порушує плин думки, ніби камінець, кинутий у незворушну поверхню озера, зворухне тишу розуміння, і якщо й встановиться вона потім, то інша, а може й довго не встановитися. Кола від того слова розходитимуться, як на воді.

І завжди після важкої, особливо напруженої подорожі поймає людину більша чи менша депресія, бо вже нема куди поспішати, нема куди прагнути, вже все є і... що тепер?

Коли вмирає старе, то завжди народжується й нове. Зміна означає не лише втрату колишнього, але й народження нового. А ми часто шукаємо колишнього, нудьгуємо за ним, а нового ще не помічаємо, не приймаємо...

Справжній страх, друже, я думаю, це коли тобі немає до кого і куди подітися, просто нічого ніде і нікого для тебе нема...

... у своєму романі Гемінгвей, змусивши запам’ятати увесь світ: людина - не острів, вона - частина цілого, частина материка, і зі смертю кожного втрачаємо і ми щось, і тому не питай, по кому подзвін, він і по тобі...

Ще ніколи так не було, щоб ніяк не було, завжди якось було, то й тепер якось та буде.

Трахнутись врешті можна з ким хочеш, це справа сексуального задоволення, не більше, а цілувати можна тільки того, хто тобі приємний, кого ти хоч трішки любиш, хто тобі, щонайменш, подобається.

Що не безглуздо в нашому повсякденному житті? Перебігти вулицю перед самим носом тролейбуса? Чи перевантажуватись до півсмерті, заробляючи на "Волгу" чи дачу за містом, а в результаті - інфаркти й неврози? Чи, відчуваючи неповноцінність свого існування через нездатність зійти із звичної орбіти, неспроможність зробити щось конкретне, справжнє - дію, заливати себе спиртним?

Принц датський ставив перед собою загальнолюдське питання про зміст буття, замислюючись над таємницею самогубства. Те саме бажання відчути, що ж по той бік, постає перед багатьма. Та людині, як живій істоті, важко, майже неможливо вирішити - не бути. між бажанням знати і інстинктом самозахисту - вічна, глибока суперечність. Тому гамлетівське питання замінюється іншим: як випробувати себе в чомусь новому, напружено гострому, рубіжному, зазирнути в іншу сферу, але не втатити й цієї?

Людино! Що ти? Яка ти? Де твоя суть? Її невпинно шукають люди вже протягом тисячоліть. Дарма. Природа не дозволяє пізнати себе до кінця, бо тоді вона загинула б. А вона - безсмертна.

___
І тебе знову охоплює страх. Ти боїшся зустрічі з землею, боїшся повернутись після пристрастей кохання, часу, вперше проведеного з жінкою. Боїшся зустрічі з дружиною, повертаючись від коханки, втомлений і непевний себе, чекаєш фатальної хвилини. Знаєш, що не міг вчинити інакше, мусив її зрадити на мить, щоб краще пізнати себе і її. Дороге вкрадене кохання. Ще більш солодке, коли цілком очевидно, щоназавжди з цим коханням тобі не бути. Тоді віддаєшся йому з незрівнянною силою, забуваєш усе. А потім доводиться повертатися додому, до родини, до неї, рідної і близької твоєї дружини, хоч, може, давно вже не такої тобі коханої, як та - далека і невловима.