Семь дней творения

Владимир Максимов (настоящее имя Лев Самсонов) – советский и антисоветский писатель, один из главных русских диссидентов. Окончив 4 класса, он сбежал из дома от голода и неустроенности, более десяти лет бродяжничал и сидел по колониям за различную уголовщину. Постоянно менял документы, там и потерял имя, данное при рождении, оставшись Максимовым навсегда. С середины пятидесятых вернулся к нормальной жизни, писал очерки, рассказы, повести, работал в журнале «Октябрь». Вступил в Союз писателей, его ожидала вполне спокойная и пристойная жизнь советского писателя.

Первый надлом светлой дороги в счастливую жизнь случился в 1968 году, отказался подписывать письмо в поддержку событий в Чехословакии, был изгнан из журнала В начале семидесятых написал два романа, «Карантин» и «Семь дней творения». Уж не знаю, пытался ли он их публиковать, по мне это было бы нелепо. Представьте, как Пелевин в 1973 году приносит в Новый мир роман «Омон Ра». Или Моргенштерн в те же годы литует песню «Кадилак». Явн,о дальше дурки они бы не уехали. Впрочем, не уехал от нее и Максимов. Романы его активно ходили в самиздате, а также были опубликованы за рубежом. В итоге Максимова выпустили, сначала из психушки, а затем и из СССР.

Уехав во Францию, Максимов вместе с Буковским создают «Континент» - самый главный литературный, публицистический и религиозный журнал русской эмиграции. В нем печатаются вообще все, независимо от воззрений и предпочтений. Максимов долгое время является его главным редактором.

А вот после перестройки он часто приезжает в Россию. Его начинают здесь печатать, он выступает перед публикой и много пишет. Однако со временем ему перестает нравиться то, что тут происходит. Особенно после октября 1993 года. Его статьи подходят теперь лишь для газеты «Правда» и «Советская Россия». Такой вот очередной зигзаг судьбы. Многие осуждают Максимова. Но говорить то, что думаешь, а не то, что хотят услышать, есть привилегия настоящих, искренних людей. Жить Максимов оставалось совсем недолго, в 1995 году он умер от онкологии.

Длинно так вышло, про роман, наверное, будет покороче. Но история его жизни меня захватила. Честно говоря, больше, чем сама книга.

Я хотел прочесть что-то именно из тех двух его работ, которые предопределили отъезд за границу. Выбрал «Карантин» из-за названия, подумалось, а вдруг пересечется как-то с событиями недавней новейшей истории. В целом, пересеклось, но не совсем.

Итак, сюжет. Пара возвращается с отдыха в Одессе. Их отношения – яркая вспышка на излете, все уже по большому счету позади, будущего у их любви нет. Есть раздражение и усталость. Поезд останавливают где-то в степи, оказалось, что в порт Одессы на днях зашел корабль с холерой и всех сажают на карантинные мероприятия, в том числе и едва не улизнувший от карающей руки медицины поезд. Примерно неделю мы будем следить за группой изолированных пассажиров, их пьянством, взаимоотношениями, прошлым и немного будущим. Не говоря уже о том, что в этом поезде оказался …. Впрочем, кто там оказался это как раз очень непростой вопрос.

Жанр этого романа я бы назвал как магический антисоцреализм. Магический – потому что на эту книгу сильнейшим образом влияют, какие-то сны, видения, да и просто ощущения героев. Не говоря уже о том, что в романе вдруг появляется … Антисоцреализм вовсе не потому, что это роман против советской власти или что-то такое. Он не против, просто жанр тут точно реализм, все происходит в Советском Союзе, но советского тут ровно столько же, сколько советского у Набокова или Борхеса. Ровно ничего. Он не может, конечно, абстрагироваться от происходящего в стране. И пинки волей или неволей социалистическому строю достаются. Но это книга не о политике и точно не о плохой советской власти. Это книга о людях и их душах. А если брать какую-то общую романную канву, то о духовном развитии русского человека за несколько столетий.

Что в этой книге безоговорочно хорошо, так это литературное мастерство Максимова. Эта книга прекрасно написана, так здорово, когда человек в совершенстве владеет родным языком. По мне так идеально, простоты и сложности в меру, удачно подобранные метафоры и выражения, многое из описанного прям видишь, мысли людей понимаешь. Это реально очень, очень хорошо.

Из того, что еще прям вызвало восторг. Эта книга, помимо общего сюжета, состоит из множества отдельных историй, которые люди в изоляции рассказывают друг другу. Представьте, вы сидите взаперти, выпили с незнакомцами. Что дальше? Ну, конечно, поговорить. Вот они и говорят. Эти рассказы, их десятка полтора примерно, они восхитительны. По мне так их можно собрать в отдельный сборник и будет шедевр короткой формы. Они хороши сюжетно, они прям очень хороши стилистически (каждый написан своим языком, прям под рассказчика), они раскрывают нужные темы, дают интересных героев, заставляют смеяться или грустить.

А вот сам роман, в целом, у меня не очень сложился. Да, это прекрасно, что советский автор вдруг выдает такую мистическую, немного религиозную вещь о душевной пустоте и ее наполнении. Но по факту мне история показалась мутной, какой-то разрозненной и, главное, с неудачным финалом (вернее, с его полным отсутствием). Мне было любопытно, но исключительно как литературный эксперимент, не более. По отдельности – многое понравилось. А целой картины, увы, не сложилось.

Ну и напоследок – кто же там появляется? Не дьявол, это уж точно. С дьяволом Максимов, наверное, не рискнул бы, слишком уж много было бы сравнений никому не нужных. Ангел? Возможно. Или просто некая мифическая форма, которая помогает тебе заполнить внутреннюю пустоту и пройти через глубокий душевный кризис. Причем спасти себя ты должен сам, он только подскажет направление. Я бы сказал, что это некий внутренний голос, но Иван Иванович (неожиданное имя для ангела) вроде как вещественен.

Несмотря ни на что, я эту книгу рекомендую. Максимов сильный писатель, умный, точный, интересный. Значительно сильнее большинства его советских современников.

Таке в СРСР, напевно, тільки і могло відбуватися – щоб такі романи ходили в самвидаві. Написати їх міг герой «Шапки» Войновича, якого при черговій роздачі боляче ранили – виділили не пижикову, а кролячу шапку, і в приступі дисиденства він і написав цей шедевр опозиційності, а потім, задоволений собою, заховав у стіл.

Бог з ним, що книжка беззуба, але ж і написано її геть погано. І погано буквально все.

Яким дивовижним чином дослідники у своїх дисертаціях знаходили зв'язок творчості Максимова з Горьким, Достоєвським – загадка, сама по собі гідна дисертації. У Горького при всій його зацикленості на революції є глибинний мрак, а навіть у таких схематичних творах, як «Мать», є розроблений сюжет, характери, динаміка. Про Достоєвського і говорити годі. Максимова з ним пов'язує хіба що російська мова. Напевно, десь ще існує і порівняння з Платоновим, від якого Максимова взяв основне – паровози. Можна і далі продовжувати шукати спорідненість. Наприклад, з Распутіним та іншими радянськими «почвєнікамі» (до них Максимов теж явно не дотягує). Чи Солжєніциним – тут схожості більше, недарма в колонтитулі двічі помилково замість «Владимир Максимов. Семь дней творения» вказано «Александр Солженицын. Семь дней творения».

Уже з перших сторінок роман насторожує надмірною кількістю штампів. Головний персонаж, Петро Васильович Лашков, нагадує не стільки людину, скільки пам'ятник робітнику з міського парку культури і відпочинку. Діє він як статуя, видає не слова, а булижники. Решта персонажів не відстає. Всі вони, як на підбір, з мозолястими руками, скромні у побуті, у спілкуванні вкрай небагатослівні (що, втім, зовсім не заважає їм з завидною наполегливістю видавати повчальні монологи на півсторінки). Мова персонажів дратує найбільш несамовито. По-перше, вона у всіх однакова. По-друге, у всіх вона однакова «народна» – народна у тій дурацькій літературній традиції, коли жоден герой не в силах сказати будь-що, не вставиши прислів'я, якусь примовку, смачне слово чи ще якусь пишноту. Наприклад, незнайома бабка звертається до Петра Лашкова: «Садись, отец, ближе, теплее будет! Автобус-то – он не скоро еще…». Навіщо тут цей «отец», ще незрозуміліше, навіщо тут це «теплее будет».

Інколи концентрація народності виходить з-під контролю, і простий водій у Максимова видає одним потоком:

«– Эх, малый, жизнь наша бекова! Солдат лежит – служба идет. Где не жить – лишь бы с хлебом. Какие твои годы! Как говорится, от сумы, от тюрьмы. Где наша не пропадала! Век живи, век учись, а помрешь дураком! Кто не был, тот побудет, а кто был, тот хрен забудет! В общем, как в песне поется: "Приди, приди ко мне, свобода золотая, я обогрею тебя ласковой душой!"»

Таке розуміння народної мови навіює одне порівняння – з Панфьоровим. Та й правда, арсенал той самий, результат не набагато кращий.

Через убогість прийомів, мовну штучність персонажі залишаються безликими і трафаретними. Будь-якій нормальній людині ясно – люди так говорять лише на сторінках поганих виробничих романів.

Мова персонажів не тільки неприродня, вона ще й однорідна. Одні і ті самі вирази кочують від героя до героя. Знову і знову трапляються ці «бековы» (чорт знає, що за слово таке), «перезимуем» (в значенні «якось уже переживемо», примітивні метонімії типу «девять грамм» замість звичайної кулі, постійні «как в песне поется» та ще й з обов'язковими кількома пісенними рядками. А то – народ же російський співочий.

Якщо ж когось з персонажів Максимов і наділяє індивідуальною мовою, виходить це в нього так само бездарно. Так, один з героїв, австрієць Отто Штабель, тридцять років живе у СРСР, встиг 12 років провести у таборах, двічі був жонатий, але вперто продовжує у Максимова плутати відмінки, дієслівні закінчення і чарівним чином зберігає сильний і незмінний акцент: «Я понимай, некарашо это. Но ошень, ошень жарко… Мы вас ждаль. Захожайте. Менья зовут Отто.» Пояснити це можна було б хіба що, якби він був з роду Азарових, а не Штабелей.

Як вже пішли штампи, то це вже діагноз. Ясно, дуже швидко ми стикаємося і зі сценою тоски сільського мешканця по природі: «А нынче у нас в Лебедяни гречиха зацветает…». Куди ж без цього, бетонні бездушні джунглі.

Дивом, правда, ближче до початку роману трапилася жива сцена, яка вселила надію – раптом зараз текст вибухне і все це виявиться, як у Сорокіна, ширмою, димовою завісою. Не вибухнув.

Отже, Петро Лашков живе разом з донькою Антоніною. Як і годиться простій людині у художній схемі Максимова, вони майже не спілкуються: Лашков займає свою половину, Антоніна – свою. Вона безмовною невидимкою обслуговує батька у всіх його побутових потребах. Але якось Лашков, чуючи, як тарахтить швацька машина – Антонина шиє, намагаючися підзаробити для сім'ї – несподівано заглядає на половину доньки. І бачить, що Антонина сидить за машинкою п'яна у дим. Хороша вийшла сцена.

На цьому хороше і закінчується. Текст кульгає далі і докульгав би собі таким робом до посереднього соцреалістичного роману, якби не нові сумніви, що починаються закрадатися у душу дуже швидко. Персонажі підозріло часто починають згадувати бога, ніби дія перенеслася до поселення старовірів у Сибіру. Кількість «храни тебя, господь!» явно перевищує норму, аж поки не вибухає сценою з братом Петра Лашкова – Андрієм – який пробирається крізь завірюху до міста, сили його залишають, коли раптом «в снежном разрыве перед ним блеснула золотая полоска света. С каждым шагом полоска становилась все явственней и резче, пока, наконец, не обозначилась в снежном обрамлении крестом церковного купола.»

Після цієї величної сцени діагноз можна уточнити – графоманія, обтяжена христосом мозку. Хвороба по мірі просування сюжету лише загострюється. До речі, у припадку православ'я Максимову так хочеться продемонструвати цей розподіл ролей – сповнений якоюсь «нездешней» мудрістю віруючий і метушливий, з неспокійною душею атеїст, що він, здається, сам того не поміючаючи, влаштовує сцену, яка більше всього нагадує класичну спокусу героя мефистофелем з подальшим продажем душі:

Возвращаясь как-то из магазина, Петр Васильевич, почувствовавший вдруг головокружение и жаркую слабость в ногах, еле доплелся до ближайшей скамейки в сквере, а отдышавшись, услышал рядом с собою легкое покашливание вперемешку с шуршанием газеты. В беспокойном предчувствии он скосил взгляд в сторону неожиданного соседа и сердце его учащенно задергалось: на противоположном краешке скамейки сидел Гупак, небрежно полистывая свежий еженедельник. Внимание Петра Васильевича не ускользнуло от него. Он мгновенно сложил газету вчетверо и с вежливеньким вызовом поклонился: — Здравствуйте, Петр Васильевич. Надеюсь, в полном здравии? — Пока не жалуюсь. — Слава Богу. — Не обижает. — Ему хотелось ответить непрошенному собеседнику погрубее, позадористее, но сам не узнал своего голоса, до того вяло и безобидно он — этот голос — прозвучал. — Вашими, как говорится, молитвами. — Молимся, Петр Васильевич, молимся, — благодарно оживился тот, — не забываем о заблудших.

Загалом, роман швидко набридає. Сюжетна канва для Максимова грає відверто допоміжну функцію для впихування в читача Ідею. Так і залишається малозрозумілим, в чому, власне, трагедія головного персонажу, що саме в його житті пішло не так, що несе його, вірного комуніста, до бога. Конфлікти, що відбулися в минулому між ним і членами його родини, невиразні, описані аби як, переважно заявлені, а не показані. Сам ж Ідея роману виглядає натруженою, як руки його героїв. Так узагалі завжди трапляється, коли автор не виблискує талантом, але йому страшенно хочеться викласти на папері якусь супердумку. І весь текст – це якісь суцільні ідейні бугри, розкидані автором.

Є у романі і купа таємних посилань на біблійський текст. Вони або настільки очевидні, що викликають нудьгу, або такі дріб'язкові і ні до чого зобов'язують, що викликають ще більшу нудьгу. Загальне примітивне виконання, нав'язливий лейтмотив – «загубили ми бога!» – викликає одну реакцію: та й бог з ним, з таким богом.

Після такого не по заслугах довгого аналізу «Семи дней творения» можна коротко повідомити, що наступний роман – «Карантин» – недалеко пішов від першого. Дія знову обертається навколо залізниці – що за пристрасть до потягів така? Точно без Платонова не обійшлося. Цього разу, правда, діють уже не машиністи і кондуктори, а більш інтелігентні пасажири, вимушені вбивати час у вагонах, що їх зупинили посеред дороги через холерний карантин. Зникли робітники з натруженими руками, з'явилася містична містика. Суть же залишилася тією самою – плач за православ'ям у корявому виконанні. Залишилися і прийоми: абзац-другий пейзажу, дві-три реплики (часто у вигляді коротких речень «- Значит, можно начать все сначала? - Нужно. - С чего же начать? - Подумайте. - Кто подскажет? - Сердце. - А Бог? - Он в нем…), після чого хтось з персонажів впадає у спогади. Чи бачить непростий сон. Чи у нього трапляється видіння, як правило, історичного змісту. Чи він вдаряється у філософствування.

При цьому спогади виходять випадковими і недоречними, малопов'язаними з дією – потрібними хіба що для Великого Задуму. Так, один з пасажирів раптом починає ділитися історією власного розбійницького життя у всіх деталях. З чого б така відвертість у такій делікатній темі? Історичні реконструкції – день крещення Русі, щось з петровських часів – до смішного наївні, схематичні і базуються на історичних штампах. Філософствування не менш дурнуваті і примітивні. Це або квилиння за втраченою вірою, чи дивні історії про колишнього семінаріста, в якій тільки ідіот не впізнає Сталіна, тільки життя його складається з антиісторичних міфів і легенд, але при цьому набуває якоїсь містичної надуманої мети, з бажанням пожертви, більшої, ніж в Іуди, з появою Христа у фіналі – реальна пафосна єресь.

Напевно, єдиною вдалою вбудованою новелою можна вважати одну з історичних реконструкцій – народний бунт 19-го століття, безпричинний, таємничий у своїй всеохопності, жорстокий і безсмислений, який раптом почався і так само раптом закінчився, як спалах холери. Боюся тільки, що Максимов злямзив його у чужих спогадах.

Символами «Карантин» рясніє ще більше ніж «Семь дней». Всі вони викликають нудоту. Скажімо, нав'язливо автор встромляє де треба і не треба якийсь блакитний парус. Що за парус? Що він символізує? Та біс з тим парусом.. Діє у нього якийсь Іван Іванович Іванов, напевно, дещо схожий на булгаківського Воланда, але розбиратися в усьому цьому немає жодного бажання. Муть.

Критика називає обидва романи програмними для Максимова. Отже, можна сміливо констатувати повну профнездатність автора. Повертатися до нього не збираюся.

Пишу про "Семь дней творения", так как хоть книга эта написана примерно в одинаковое время с "Карантином" и здесь в издании они стоят вместе, а всё же произведение это отдельное.

Мне кажется, произведение во многом схожее с "Карантином" этого же автора. Главные мысли, на мой взгляд, - перерождение человека, его просветление в один прекрасный момент, обдумывание прошлой жизни, оглядывание назад, "жизнь прожить - не поле перейти". Ну и религиозный подтекст.

В чём ещё есть сходство с Карантином, так это в том, что многие современные события у персонажей рождают целый пласт воспоминаний из прошлого, ключевых эпизодов их жизни. То есть мы видим два повествования - нынешнее время (то, когда написана книга) и прошедшее время, когда они все были ещё молоды, любили, грешили, совершали ошибки.

В центре сюжета члены семьи Лашковых. Во всей сложности их судеб и жизненного пути.

Пётр Васильевич, который под старость лет обрёл себя нового, ему вдруг открылась жизнь в новых цветах. Череда каких-то событий в один день очень сильно меняет мироощущение персонажа. По сути, это человек, который прожил непонятную пустую жизнь - все дети его презирают, жена умерла (а во многом усохла из-за него). Да, есть уважение в обществе, но что это такое для старого человека ближе к концу жизни. Почему-то мне его не жалко. Его жизненная философия привела к одиночеству. Может быть ещё не поздно что-то исправить?

В книге рассказывается ещё о Андрее и Василии Васильевиче (его братья), а также о новом поколении семьи Лашковых - Вадиме (внук) и Антонине (дочь) - это всё представители одного семейства, разных его ветвей, коих постигла участь, мягко говоря, незавидная. Они все дети своего непростого времени.

На мой взгляд, у Максимова здесь какие-то слишком обыденные персонажи, обыденные сюжеты, во всём какая-то серость (хотя, давайте сделаем скидку на время, о котором он писал). Ничего особенного в языке, стиле тоже бы не отметил. Вообще впечатление после прочтения/прослушивания такое: не прочитай эту книгу, ничего не потеряешь. Я увлёкся Максимовым после его книги о Колчаке, рассчитывая встретить и дальше в его романах нечто подобное, но нет.

Антисоветская ли это литература? Ну, наверное. С другой стороны, а почему? Ведь не такая уж и небыль тут описана, всё вполне реально, за некоторым исключением наверное.

Концовка обнадёживающая, но пафосная-пафосная.

[Аудиокнига была прослушана мною в начитке Вячеслава Герасимова.]