Искусственная принцесса (сборник)

«Человек, которому не нравится Рональд Фирбенк, может обладать редкостными достоинствами, но общаться с ним я не желаю». Уистен Хью Оден Эдмунд Уилсон назвал Рональды Фирбенка (1886—1926) одним из лучших английских писателей. Прозу Фирбенка обожали Олдос Хаксли и Ивлин Во. В антологиях британского юмора его афоризмы соседствуют с остротами Оскара Уайльда. Рональд Фирбенк проводил свои дни в изысканной неге. Романы он сочинял на почтовых открытках в украшенных цветами номерах отелей. Его передв...

Жанры

Рейтинг LiveLib

3,5

20 оценок

5
15%
4
35%
3
40%
2
10%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 21Хотят прочитать 53

Рецензии

Contrary_Mary5 сентября 2018 г.
До чего же дивная книжица! Барокко по стилю, рококо по содержанию: все эти воздушные юбки, юные жеманницы, легкомысленные кардиналы, комнатные собачки - но так причудливо и неожиданно преломленные, что все это начинает напоминать не столько Уайлда (которого Фирбенк обожал и которому его неистово уподобляют), сколько сюрреалистический кэмп а-ля Топор, Виан или Кревель. (Сравните, например, фирбенковскую версию истории Иродиады с уайлдовской чувственной "Саломеей"). Кто-то из мемуаристов, цитируемых в конце книги, упоминает, что излюбленным эпитетом Фирбенка по отношению к понравившимся книгам было слово "отдохновенный" (уж не знаю, как в оригинале) - так вот прозу он писал поистине отдохновенную. Впрочем, сами эти воспоминания несколько подрывают всю эту сатирическую ананасовшампанскую идиллию: Фирбенк предстает в них чудаковатым, мучительно болезненным невротиком, живущим в грезах о галантном веке и раздавленным совершенно непонятной ему войной - неожиданно его духовными братьями оказываются герои вагиновской "Козлиной песни", правда, Фирбенк вызывает гораздо больше сочувствия.
Читать далее
10
967
ink_myiasis12 июня 2011 г.
Можно откровенно и прямо сказать: Рональд Фирбенк – бездарный писатель. Относящийся к английской аристократии, чем-то похожий на Эрика Стенбока, он бы нашёл лучшее место в рассказах Вудди Аллена, нежели на чей-то книжной полке. Обычное описание эксцентричности английского дворянства - Фирбенк жил в комнате, полной цветов, прятался под стол при виде гостей или совершал те или иные эксцентричные поступки, – не более чем комичный идиот. Может быть, слишком чувственный, слишком изнеженно-гомосексуальный, слишком маниакальный по отношению к вещам – но все равно комичный идиот. Для большего понимания моей мысли привожу цитату из великолепного рассказа Вудди Аллена «Ирландский гений», словно бы описывающего нашего декадента. Впрочем, это же касается и Стенбока, жившего с куклой.
«Майкл Шонесси, писатель и мистик; оккультист, который уверял О'Шона, что тем, кто собирает макулатуру, обеспечена загробная жизнь. Шонесси верил также, что луна способна управлять душевными порывами и что если пойти в парикмахерскую во время лунного затмения, то преждевременной импотенции не избежать. О'Шон был очень привязан к Шонесси и всю жизнь прилежно занимался оккультизмом, однако осуществить свою давнюю мечту – проникнуть в помещение через замочную скважину – ему так и не удалось».
Читать далее
6
331
giggster4 апреля 2012 г.
Сказати, що Фірбенк – дивний письменник, це не сказати нічого. З «Фирбенкианы» дещо проясняється й особистість автора і його творчі методи. Його друзі-товариші (серед них є, зокрема, й Олдос Хакслі) діляться спогадами про те, якою чудернацькою і нервовою людиною був Фірбенк, наскільки хворобливою соромо'язливістю відрізнявся. Так, одного разу він мав передати рукопис художнику для ілюстрацій, але вже перед входом до будинку втратив мужність і закинув рукопис через вікно. Фрази, що спадали на думку, Фірбенк записував на довгих смугах паперу, з яких потім і складав свої романи.
Відстежити сюжет у них, прямо скажемо, важкувато. Так, у романі «О причудах кардинала Пирелли» одна герцогіня змінює іншу, обімінюючися фразами, націленими у космос, ніби вони не чують одна одну (фірмовий стиль Фірбенка: його герої ніколи не реагують на фразу співрозмовника), кардинал хрестить і відспівує їхніх песиків, чому, здається, не дуже радий папський престол, економка кардинала виявляється шпигункою, а все це завершується несподіваним спалахом пристрасті у кардинала до молоденького слуги, що має для Піреллі сумні наслідки – побігавши голяка по церкві за хлопчиком, він віддає богу душу.
З не менш ломаного сюжету «Искусственной принцессы» можна зрозуміти теж небагато. Отже, у неназваному «тридевятом царстве, тридесятом государстве» принцеса відсилає довірену баронесу з листом до якогось Святого, в якого принцеса чи то заочно закохалася, чи збирається закохатися – принаймні в очі вона його вперше побачить наприкінці роману. Баронеса у відповідності до інструкцій пересаджується з одного омнібуса на інший (всі омнібуси пофарбовано у кольори з химерним назвами). Дорогою вона зустрічає барона (але чи свого чоловіка – незрозуміло), вирішує відволіктися і передає листа із слугою, повертається до палацу, де розпочався бал, дізнається, що лист так і не було доставлено адресату. Між тим, на балу з'являється Святий. Баронеса якось одночасно і переживає, що так погано справилася із завданням, і спокійно готується до покарання і вигнання. А закінчується все це тим, що десь здалеку кричить півень «ку-ка-ре-ку». Ось і розумій, як знаєш.
За вичурністю мови все це часом нагадує «Гепарда» Лампедузи. Правда, там, де Лампедуза до нудоти серйозний в описах одягу, страв і предметів аристократичного побуту, Фірбенк виглядає, як людина, яку лихоманить і він просто не може зупинитися, нанизуючи один опис на інший. Часом щось спільне можна знайти з інтелектуальними пишнотами Давенпорта (теж, до речі, навіженого і відважного гомосексуаліста). Але логічніше, напевно, Фірбенка порівняти з Віаном, якщо віанівських героїв одягнути у розшитий золотом крінолін і парчу, дати їм корони і страусини віяли і всіх загнати на королівський бал.
Читать далее
4
282