Сказати, що Фірбенк – дивний письменник, це не сказати нічого. З «Фирбенкианы» дещо проясняється й особистість автора і його творчі методи. Його друзі-товариші (серед них є, зокрема, й Олдос Хакслі) діляться спогадами про те, якою чудернацькою і нервовою людиною був Фірбенк, наскільки хворобливою соромо'язливістю відрізнявся. Так, одного разу він мав передати рукопис художнику для ілюстрацій, але вже перед входом до будинку втратив мужність і закинув рукопис через вікно. Фрази, що спадали на думку, Фірбенк записував на довгих смугах паперу, з яких потім і складав свої романи.
Відстежити сюжет у них, прямо скажемо, важкувато. Так, у романі «О причудах кардинала Пирелли» одна герцогіня змінює іншу, обімінюючися фразами, націленими у космос, ніби вони не чують одна одну (фірмовий стиль Фірбенка: його герої ніколи не реагують на фразу співрозмовника), кардинал хрестить і відспівує їхніх песиків, чому, здається, не дуже радий папський престол, економка кардинала виявляється шпигункою, а все це завершується несподіваним спалахом пристрасті у кардинала до молоденького слуги, що має для Піреллі сумні наслідки – побігавши голяка по церкві за хлопчиком, він віддає богу душу.
З не менш ломаного сюжету «Искусственной принцессы» можна зрозуміти теж небагато. Отже, у неназваному «тридевятом царстве, тридесятом государстве» принцеса відсилає довірену баронесу з листом до якогось Святого, в якого принцеса чи то заочно закохалася, чи збирається закохатися – принаймні в очі вона його вперше побачить наприкінці роману. Баронеса у відповідності до інструкцій пересаджується з одного омнібуса на інший (всі омнібуси пофарбовано у кольори з химерним назвами). Дорогою вона зустрічає барона (але чи свого чоловіка – незрозуміло), вирішує відволіктися і передає листа із слугою, повертається до палацу, де розпочався бал, дізнається, що лист так і не було доставлено адресату. Між тим, на балу з'являється Святий. Баронеса якось одночасно і переживає, що так погано справилася із завданням, і спокійно готується до покарання і вигнання. А закінчується все це тим, що десь здалеку кричить півень «ку-ка-ре-ку». Ось і розумій, як знаєш.
За вичурністю мови все це часом нагадує «Гепарда» Лампедузи. Правда, там, де Лампедуза до нудоти серйозний в описах одягу, страв і предметів аристократичного побуту, Фірбенк виглядає, як людина, яку лихоманить і він просто не може зупинитися, нанизуючи один опис на інший. Часом щось спільне можна знайти з інтелектуальними пишнотами Давенпорта (теж, до речі, навіженого і відважного гомосексуаліста). Але логічніше, напевно, Фірбенка порівняти з Віаном, якщо віанівських героїв одягнути у розшитий золотом крінолін і парчу, дати їм корони і страусини віяли і всіх загнати на королівський бал.
10 понравилось
